Проблемні питання виконання судових рішень зобов’язального характеру

Незважаючи на те, що процесуальне законодавство не містить таких визначень, судові рішення прийнято умовно поділяти на рішення майнового та немайнового характеру.

Окремо можна виділити рішення зобов’язального характеру — тобто рішення, яким боржника зобов’язано вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення.

Рішення зобов’язального характеру за своє суттю можуть бути як немайновими, наприклад «зобов’язати боржника не чинити перешкод», або ж майновими, які зобов’язують боржника передати стягувачу грошові кошти або майно.

В останній редакції Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV від 21 квітня 1999 року, існувала глава 7, яка мала назву «Виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення». Назва цієї глави повністю відповідала змісту статей, які в ній містилися. В чинному Законі України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII стаття 63, норми якої регламентують порядок виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, знаходиться в  Розділі VIII «Виконання рішень немайнового характеру». Це вносить певну плутанину, з огляду на те, що не всі рішення зобов’язального характеру є немайновими, і навпаки. Крім того, порядок виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, регулюється статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження». Разом з тим, суди формулюють резолютивні частини таких рішень зазначаючи як про «вилучення в боржника та передачу стягувачу певного майна, так і про зобов’язання боржника його повернути. 

Законодавством передбачено наступний примусовий порядок виконання рішення  зобов’язального характеру:

Виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню та рішень про встановлення побачення з дитиною).

Наступного робочого дня після закінчення цього строку, виконавець перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

 У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, — протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Наступного робочого дня після закінчення повторно наданого строку, виконавець знову перевіряє виконання рішення боржником.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених Законом.

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Оцінка можливості виконання рішення без участі боржника лежить виключно в площині сумлінності виконавця.

Слід зазначити, що такий порядок виконання зобов’язального рішення є далеким від досконалості.

Так судова практика пішла таким шляхом, що судове рішення в жодному випадку не може викладатися альтернативно. На моє переконання, від цієї догми потрібно відходити.

Так, наприклад, судове рішення про зобов’язання відповідача за власний кошт демонтувати споруду чи прибудову виявляється фактично «невиконуваним», оскільки виконання такого рішення передбачено виключно за власний рахунок відповідача.

Якщо би уявити, що таке рішення було би викладено альтернативно, наприклад: «демонтувати паркан за рахунок відповідача, а у випадку відмови, демонтувати його силами позивача, стягнувши з боржника суму витрат у десятикратному розмірі, або ж виплатити стягувачу компенсацію, завдану невиконанням рішення»- такий судовий вердикт мав би значно більше шансів на виконання.

Іноді, навіть у випадку, якщо рішення й може бути виконане без участі боржника, виконавець не проявляє належної ініціативи, і судове рішення залишається невиконаним.

Слід зазначити, що виходячи з положень частини третьої статті 63 та пункту 11 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», у випадку, якщо рішення без участі боржника не може бути виконане, то виконавчий документ повертається не стягувачу, а суду, який його видав, і повторному пред’явленню не підлягає.

Тому стягувачу не залишається іншого вибору аніж оскаржувати в суді дії виконавця.

Крім того, згідно з нормами тієї ж статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», право у виконавця на повернення виконавчого документа до суду, виникає відразу ж після надсилання до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення. Якщо припустити, що на боржника вплине це повідомлення, то виконати рішення у виконавчому провадженні під контролем виконавця  він вже не зможе, оскільки виконавче провадження … є закінченим.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово вказував на те що виконавець має докласти всіх зусиль задля виконання рішення зобов’язального характеру.

Так у Постанові ВС від 30 серпня 2018р. по справі №916/4106/14 зазначив, що та обставина, що саме Боржник відповідно до вказаного судового рішення зобов’язаний вчинити певні дії не свідчить про те, що у разі невиконання цього рішення саме Боржником, воно не може бути виконано без його участі відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 63 Закону України “Про виконавче провадження”, оскільки хоч і зобов’язує саме Боржника вчинити ці дії, однак не є нерозривно пов’язаним з особою Боржника та не унеможливлює виконання цього рішення без його участі шляхом вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання, враховуючи встановлені судами обставини невиконання його у добровільному порядку та вчинення перешкод в його виконанні.

У Постанові ВС від 04 грудня 2019р. по справі №552/3995/17 зазначено, що «Враховуючи те, що завданням виконавчого провадження є, зокрема, примусове виконання рішень суду у разі невиконання їх у добровільному порядку, аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що під час примусового виконання судового рішення, що набрало законної сили і є обов`язковим до виконання на всій території України, державний виконавець зобов`язаний вжити усіх заходів примусового характеру, у тому числі застосувати засоби впливу на боржника. Такі повноваження надані йому саме з метою забезпечення безумовного виконання судового рішення, а застосування заходів відповідальності за невиконання вимог державного виконавця, не звільняє боржника від виконання основного зобов`язання — виконати вимоги виконавчого документа».

Львівський апеляційний суд у своїй Постанові від 16 грудня 2019 р. у справі № 442/2633/19 визнав законними дії приватного виконавця щодо стягнення з боржника грошових коштів при виконання рішення яке зобов’язувало боржника їх повернути.

Принагідно зазначу, що рішення Дрогобицького міськрайонного суду, яке виконувалось приватним виконавцем, було викладено альтернативно: «зобов`язати ОСОБА_1 сплатити ОСОБА_4 грошову компенсацію в сумі 60 тисяч доларів США (або еквівалентну суму у гривнях по курсу НБУ на момент купівлі квартири) на протязі року, тобто, до 01 травня 2011 року, сплачуючи щоквартально по 15 тис. доларів США, або в цей ж термін зобов`язати купити їй квартиру загальною площею не менше 60 кв.м.».

На мій погляд, саме така форма рішення дала змогу приватному виконавцю його виконати.

Яким інструментарієм на сьогоднішній день володіє виконавець, аби змусити боржника виконати рішення зобов’язального характеру?

Так у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника — фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн), на посадових осіб — 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (3400 грн), на боржника — юридичну особу — 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (5100 грн) та встановлює новий строк виконання (ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження»).

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі.

Зрозуміло, що такі штрафи в силу їх незначного розміру, фактично є недієвими.

То яким же чином домогтися виконання рішень зобов’язального характеру?

Як я вже зазначав, слід відійти від тієї догми, що судове рішення не може бути викладене альтернативно.

На моє переконання, запровадження альтернативного способу виконання та/або «монетизації» зобов’язального або немайнового рішення, значно би сприяло його виконанню.

Нагадаю, що в Цивільному процесуальному Кодексі від 18.07.1963р. існували норми (ст.206, 207 ЦПК), за якими: 

– суд, присуджуючи майно в натурі, повинен був вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності;

– суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій,  не зв’язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.

На моє переконання, ці норми в цьому або іншому вигляді потрібно запровадити в процесуальних кодексах. Винесення судом альтернативного рішення із зазначенням суми компенсації у випадку неможливості виконати дії значно би сприяло його виконанню.

Також, можна розглянути питання введення у вітчизняне законодавство астренту (від французького «l’astreinte» — примус ) у немайнових спорах.

Наприклад, у Франції, якщо судове рішення немайнового характеру не виконується, суд стягує з відповідача штраф – певну суму за кожен день невиконання такого рішення. Сплачується астрент на користь стягувача.

Щоденний астрент може стати для боржника більш вагомим та переконливим аргументом, аніж розмір штрафу, передбачений чинною редакцію Закону України «Про виконавче провадження», який можна накласти лише двічі.

Результатом має стати те, що невиконання судового рішення стане фінансово обтяжливим для боржника.

Елементи астренту вже існують у вітчизняному законодавстві. Так, в адміністративному судочинстві (ст. 382 КАС України) суд має право накласти на керівника суб’єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб за його невиконання або неподання звіту про його виконання. Половина суми штрафу стягується на користь позивача, інша половина — до Державного бюджету України. З наступного дня після набрання ухвалою законної сили на суму заборгованості без додаткового рішення суду нараховується пеня у розмірі трьох відсотків річних з урахуванням індексу інфляції.

Закон України «Про виконавче провадження» нещодавно поповнився новелою, відповідно до якої, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за 1, 2 або 3 роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу в розмірі 20%, 30% та 50% від суми заборгованості зі сплати аліментів. Ці суми штрафів стягуються з боржника та перераховуються стягувачу.

Такі штрафи на користь стягувача в тому чи іншому вигляді, слід запровадити і для боржників, які ухиляються від виконання рішень зобов’язального характеру.

На практиці це має виглядати так: не бажаєш виконувати судове рішення про перенесення паркану у «сусідському» спорі, будеш сплачувати сусіду умовно кажучи по 500 гривень в день за його невиконання, а виконавець буде цю суму одразу стягувати.

Також скажу декілька слів стосовно судового контролю за виконанням судового рішення. На жаль, цей контроль у всіх видах судочинства здійснюється здебільшого не за виконанням рішення, а виключно за виконавцем.

Ухвалюючи рішення або ж розглядаючи питання, що потребують судової санкції у виконавчому провадженні, суди, на жаль не дуже переймаються питанням його виконання. Цей підхід потрібно змінювати.

Щодо контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, в частині подання суб’єктом владних повноважень звіту про виконання судового рішення, то такий контроль потрібно робити обов’язковим та безальтернативним для всіх адміністративних справ.

Таким чином, запровадження законодавчих змін стосовно альтернативного викладення судових рішень зобов’язального характеру; їх «монетизації», у випадку неможливості виконання; запровадження астренту; встановлення абсолютного судового контролю адміністративних справах має сприяти принципу обов’язковості виконання судових рішень і дасть стягувачу та виконавцю певні процесуальні важелі для їх реального виконання.

https://sud.ua/ru/news/blog/160592-problemni-pitannya-vikonannya-sudovikh-rishen-zobovyazalnogo-kharakteru?fbclid=IwAR2ED_EKgAZazdIkNWKNF_sCnlrVx0Xvx3ub3uE0Z9nnGAkMtwTn2pwpi_Y